Мій сайт

Віктор Неборак, він же «Прокуратор» угруповання, наводить в антології кілька пояснень-уточнень щодо Бу-Ба-Бу. Зокрема, він каже, що «Бу-Ба-Бу» – це, крім літературного угруповання, ще й стиль художньої літератури, цим літугрупованням культивований. І, виправляючи недогляд теоретиків, бубабісти дарують їм термін «бубабу», аби означити ним магістральну лінію світового мистецтва, до якого бубабісти вважають за честь належати. Водночас Неборак називає БУБАБУ (велике БУБАБУ) стилем життя сучасної української людини. Усе наше українське життя – історія, політика, економіка, ціла країна – це БУБАБУ. І таке БУБАБУ треба перебороти: засобами бубабу і разом із групою «Бу-Ба-Бу». Роботи, передбачав Неборак 1990 року, на десятиліття. Не помилився.

Своєю чергою «Підскарбій» Олександр Ірванець у згаданій Інтернет-розмові каже, що на той час бубабісти не мали чітко сформульованого маніфесту, бо все – у самій назві групи: бурлеск-балаган-буфонада. «Ми, не маючи змоги обширно друкуватися, надолужували на своїх поетичних вечорах. Зали були повні, аудиторія вдячна… Пізніше з’ясувалося, що ми таки створили новий… ні, не канон… ми створили нові правила гри. Кажучи простіше, ми повернули гру в поезію».

Перед виступом бубабісти погодилися на ще одну розмову: за кавою, чаєм і – головне – як у «старі добрі часи», без жодного Інтернету.

У своїй «Таємниці» Ви, Юрію, розповідаєте так звану «поетичну» історію народження Бу-Ба-Бу, згідно з якою Ви спали у Франківську, а в цей час на Вас у Львові чекали Віктор Неборак з Олександром Ірванцем... Чи якось відрізняється вона від того, що було насправді 17 квітня 1985 року?

Ю.А.: Ні, все так і було. Я не те щоби спав, я просто хворів. Ну, тобто ліжко там присутнє. Я з нього не міг підвестися і поїхати до Львова. Це стовідсотково. А вже як вони – Віктор із Сашком – у Львові все-таки врешті-решт підійшли один до одного і заговорили, про це я можу лише фантазувати, бо ж мене з ними не було. То хай хтось із них розкаже.

В.Н.: Ми чекали Андруховича біля Оперного театру. Тоді ще не було мобільних телефонів. У мене й стаціонарного не було. Ми домовилися через листування про місце зустрічі і про те, що раз на годину будемо приходити до театру і чекати: раптом поїзд спізниться чи якісь непередбачувані обставини. Ми з Ірванцем уже один одного впізнали. А Юрка, який фактично був головним організатором цієї зустрічі, кожну годину шукали біля Оперного. Купували сухе вино, десь там заходили в якусь… ну, Сашко він такий, він мусить щогодини десь зайти в якусь їдаленьку щось з’їсти. То ми брали з собою це вино і допивали-доїдали… І десь так через чотири чи п’ять годин переконалися, що Андруховича не буде… І поїхали у Парк культури імені Богдана Хмельницького, є такий у Львові – дуже гарне поєднання, до речі, я тільки недавно «догнав»: парк культури імені Богдана Хмельницького – і там є таке колесо огляду. То ми ще мали з собою останні пляшки і…

Виглядали?

В.Н.: Так, виглядали Андруховича. І залишилися цілком задоволені тим знайомством, хоча Юрка так і не було.

Вікторе, у тій-таки «Таємниці» Юрій Андрухович розповідає про свої емоції з приводу одержання першого листа від «самого Неборака», а що Вас спонукало написати того листа?

В.Н.: Юрко тоді служив у війську… в Гайсині, так?

Ю.А.: Під Гайсином.

В.Н.: Під Гайсином. А я вчителював у містечку Карбоніт на Ворошиловградщині, теперішня Луганщина. І Микола Рябчук, наш старший брат літературний, нам надсилав вирізки з різних журналів з публікаціями, скажімо, Наталки Білоцерківець, Юрія Буряка, Ігоря Римарука… І Рябчук попросив, щоб я переслав Андруховичу до війська таку вирізку, здається, так, Юрку?

Ю.А.: Але там був і твій текст.

В.Н.: Так. І, ясна річ, я на той час уже знав вірші Юрка. Тобто Рябчук дуже багато зробив, щоб ми добре знали тексти один одного, ще не будучи знайомими один з одним.

Ю.А.: Це так. Тому що Рябчук у себе вдома, у своїй львівській квартирі збирав ще в рукописах усе нове, що писалося, зокрема, авторами нашого покоління. І він часто пробивав це до друку, навіть замість самих авторів. Тобто коли ми не наважувалися або нам ліньки було, або ми не вірили, що це можна буде десь по якихось редакціях прилаштувати, то він цим займався. І тому у нього був такий, можна сказати, центр зв’язків усіх з усіма.

В.Н.: Він багатьох поєднував. Тобто там були прізвища і Володимира Кашки, на жаль, уже покійного, і Костика Москальця, і Петра Мідянки… Він фактично відігравав роль літературного агента. Тобто він ці тексти десь розміщував, казав, з чого можна зробити книжку... Тоді у державних видавництвах мусили бути внутрішні рецензії, щоб книжку поставили у план… і він цим усім займався…

Ю.А.: Це робилось навіть таким чином, що він сам же і домовлявся у цьому видавництві і сам брався за внутрішню рецензію. Тому що хтось інший взяв би, злякався і написав би неґативну рецензію. І все. Рукопис би зняли. А Микола писав позитивну, і рукопис потрапляв у план виходу. Були різні такі методи, як обманювати радянську систему разом з усіма її тими ідеологічними надбудовами… І йому це найкраще вдавалося. Тобто він дуже добре вмів у ній, цій системі, всередині робити щось цілком їй протилежне.

А після листа була зустріч Нового 1985-го?

Ю.А.: А ось потім, 31 грудня 84-го року, ми фізично перетнулися з Віктором. І святкували Новий рік у помешканні Кохів. Юрко Кох – наш приятель, художник, був тим, хто тоді зібрав усе це велике товариство у себе вдома.

Юрію, що Ви думали-відчували, коли почули «Карколомні перевтілення» Неборака того вечора?

Ю.А.: Вірші його я вперше прочитав очима, я їх не чув. Це була публікація в альманасі «Вітрила». Мені сподобалася там його добірка, і я звернув увагу на цього автора. І вже потім, коли вчащав до Рябчука у Львові, то він власне мав оце Вікторове архимодерне шоу віршів «Карколомні перевтілення». Це вже була річ, від якої мені дух забило. Я її читав у машинописі. І безумовно мене вразило, наскільки це потужний сучасний поет. Майже мій ровесник, на рік молодший – і ось таке відчуття з’явилося, що «ти не один»… Я це висловив відразу вголос Рябчукові. Отже, коли він потім нас отак зв’язував, поєднував, то він знав, що робить, тобто він знав, що ми вже дуже один до одного добре налаштовані.

Як вам вдається тримати разом «три пера» Бу-Ба-Бу вже понад 20 років?

Ю.А.: Ні, ну не можна аж так ідеалізувати. Тобто, звичайно, у нас не було такого моменту, коли б ми раптом різко розійшлися і заявили про розпад. Але було таке завмирання нашого спільного процесу, десь із середини 90-х років ми почали все рідше й рідше виступати разом як бубабісти. А тепер, починаючи з минулого року, це знову почастішало й активізувалося вже завдяки оцій антології. Але зусиль особливих, щоб тримати це якось вкупі, ми не докладаємо, тому що воно так само собою складається.

То чим для Вас є Бу-Ба-Бу? І чи кожен з вас досі вечорами згадує своїх «побратимів», як пише в «Айне кляйне нахтмузік» Олександр Ірванець?

О.І.: Бу-Ба-Бу… Ну, по-перше, це наша молодість, яка таким ось чином триває далі. Ми зустрілися, познайомилися, маючи по 25 років. Усі практично однолітки, майже без вікової різниці. І коли ми зустрічаємося, то можна сказати, що ми воскрешаємо в собі тодішніх 25-літніх. І, власне кажучи, з виходом цієї книги… тут справді треба Габорові подякувати, він дуже активізував наші зустрічі. Бо ми вже після того, як Бу-Ба-Бу «стукнуло» 15, зустрічалися лише до круглих дат. Був вечір на 15 років, на 20, на 25…бу-де… Кошмар! Як це собі уявити? Але так ми за останній рік зустрічаємося вже вп’яте чи вшосте. Я звичайно ж, люблю Віктора і Юрка. Бо як же їх можна не любити, коли за кілька років нам буде по 50, а Бу-Ба-Бу – 25. Це ж буде половина мого життя.

Ви писали про середній вік, своє середньовіччя. Сьогодні ви усі відомі, успішні, тож чи не вважаєте саме цей час золотим віком?

О.І.: Я це писав перед сороківкою. Незабаром мені вже 48. Тобто це був отой «midlife crisis», коли оця середина віку тільки надходила. А зараз я її переступив. І я бачу, що ми вже рухаємося згори, і є оце прискорення, як у плигуна з трампліна.

Яким є ваше ставлення до того, що ви писали двадцять років тому?

В.Н.: Коли себе перечитуєш, це як переглядаєш старі фотографії. Дивишся, це ж я, хоч я і змінююсь якось. Але тут є такий суб’єктивний момент. Довкола віршів завжди існує певне коло, відоме тільки його авторові і пов’язане з певним топосом, мелодією, коханням… І це для мене особисто цікаве тим, що багато чого забувається, а вірш ніби пам’ятає. Дуже суб’єктивне перечитування насправді. Є якісь речі, які я, може, би й не передруковував. Втім, я так і роблю. Коли впорядковую книжку, дещо викидаю.

Ю.А.: Двадцять років тому – це десь 87-й, 88-й рік… Це вірші, які склали базу для книжки «Екзотичні птахи і рослини» і власне на вечорах Бу-Ба-Бу читалися вголос. Тобто мені цікаво і хочеться знову й знову їх читати вголос, для публіки. Але це дуже вибране, це ті вірші, які мають такі спеціальні звукові ефекти. Я їх добре знаю напам’ять. Яке ставлення… Ну, частково це так, як Віктор каже. Тобто читаю найактуальніше. А кожне читання вголос – це для мене своєрідна реінтерпретація. Десь поставлю інший акцент, і вірш обернеться якоюсь іншою гранню.

Тобто стиль Бу-Ба-Бу, манера письма і сьогодні є актуальними, і варто продовжувати так говорити?

О.І.: Ну, я взагалі вважаю, що тільки так і треба говорити. Властиво, я вже кілька разів повторював у різних інтерв’ю, що для мене свого часу своєрідним кредо стали слова з фільму про барона Мюнхгаузена з Янковським у головній ролі, де він каже, що всі на світі дурниці робилися з серйозним виразом обличчя. І от, власне кажучи, це, на жаль, так триває і до сьогодні. І в політиці, і в мистецтві, до речі, теж. Тобто ця така надута, надумана серйозність, що її Андрухович у своєму есеї «Крайслер Імперіал» називає «обвислими вусами». Це жахливо, тому що молодь таким чином тільки відштовхується від української культури. Коли приходить понурий дядько, починає журитися над долею неньки, нагадувати їм, ви ж, мовляв, нащадки козаків, а ото реп якийсь танцюєте… А Бу-Ба-Бу – це антиобвислі вуса. Бу-Ба-Бу – це вуса, підняті і закручені догори, як у Сальвадора Далі.

Ю.А.: Звичайно, що Бу-Ба-Бу досі актуальне. Ми не поставили хрест на бубабізмі у зв’язку з тим, що тоталітарна система розвалилася. Наша сьогоднішня система у крайньому разі посттоталітарна, і це означає, що вона не набагато краща. А от чого б хотілося в ідеалі, це щоб у якійсь там майбутній щасливій системі Бу-Ба-Бу, незалежно від реальних стосунків у суспільстві, залишалося потрібним, щоб ним цікавилися, щоб воно подобалося. І я маю таку надію, що воно залишиться.

Але чи те, що ви пишете сьогодні, вам видається продовженням того, що писалося раніше, чи запереченням?

В.Н.: Чи бубабіст я тепер… Це питання можна трактувати і дуже широко, і дуже вузько. У широкому розумінні – це про ігрову сутність мистецтва. І навіть якісь патетичні тексти можна вписати в цю ігрову модель. Мене завжди цікавила можливість доторкнутися до пластичної дійсності. Тобто мене відлякують занадто великі абстракції, занадто насичені символи. Мені подобається матерія, брук, вулиці, ноги… Мені подобається все те, що ми, може, не цілком влучно називаємо словом «буття», бо буття може бути різних рівнів, але це те, про що ми можемо хоч щось сказати. І можливість українською мовою передати це у тому чи іншому жанрі для мене життєво важлива. Бо мені здається, що наша дійсність дуже мало ще ословлена. Дуже багато є ніш, заборон. І ми писали, щоб ці ніші заповнювати. Нас лякали ці порожнечі.

Ю.А.: Безумовно, для мене це теж є пряме продовження того, що я робив за часів Бу-Ба-Бу. Я бубабістом не переставав бути ні на хвилину, ні на секунду. Виступали ми разом чи ні, але внутрішньо, іманентно, я завжди ним був. Зокрема, я зараз задумався: у мене є збірка «Пісні для мертвого півня», і вона формально-стилістично побудована на прямо протилежних засадах, ніж вірші бубабістського періоду. Але якщо дивитися на це не формально, що там переважали римовані рядки, а тут верлібри, і що там завжди я був під якимись масками, а тут – відвертість і так далі, отже, з погляду заповнення лакун це абсолютно є продовженням того самого шляху. Через формальне заперечення попереднього, але це той самий шлях.

Ви часто представляєте Україну за кордоном. Як ви пояснюєте, західним людям, що у нас робиться? І куди ми йдемо, і чому…

Ю.А.: Я не зможу це зараз пояснити… У кожному разі, мій меседж до них має полягати, мабуть, у тому, що вони (абстрактно кажучи, Європейський Союз) своєчасно не зреагували на нашу готовність до змін. Вони її пропустили. І зараз уже все набагато складніше. Тобто ми вже пішли не туди, куди хотілося б. Насправді тоді, після Помаранчевої революції, треба було кувати залізо. І от я просто загострив би їхню увагу на тому, що у нас неминуче дійде до ситуації такого очищення, що буде щось подібне, як вже було на Майдані. І ми знову продемонструємо якісь чудеса, щоб уже того разу таки не змарнувати шанс.

Фінал Вашого, Олександре, роману «Рівне/Ровно» – це для Вас вихід із ситуації (у мистецтві, в країні), що склалася?

О.І.: Гм… Мене часто про це запитували. Насправді там немає фіналу. Так само, як немає фіналу у роздвоєності України. Ми знову зараз бачимо, як Україна ділиться з приводу НАТО, от дадуть нам оце ПДЧ, а суспільство буде розколоте. Я багато думав над цим питанням, і мене друзі питали: чому ти не напишеш продовження? Я кажу: вибачте, але продовження нема. Суспільство застигло, так, як мій герой. Я ж там не написав, чи він цей рубильник увімкнув, чи підняв ті ґрати. Бо я не знаю. Україна нічого не робить. Вона отак стоїть роздерта на Рівне й Ровно, на Схід і Захід, на совок і на Європу…

А що таке для Вас Європа? І чого шукали – якщо шукали – в ній бубабісти свого часу, чого хотіли?

О.І.: Ну, я думаю свобода. Свободи хотіли передусім. Свобода як найвище, що може бути дароване людині, але свобода розумна, свобода осмислена, свобода до того пункту, поки ти, боронь Боже, не почнеш зазіхати на свободу інших. Тобто ти вільний робити все, що не порушує свободу іншого.

Карнавалу вам у житті вистачає?

Ю.А.: Карнавал, на мій погляд, не може бути штучно викликаний. І я останнім часом дуже обережний з цим поняттям. Востаннє я його по-справжньому відчував на Майдані у Києві, у 2004-му. І мені досі здається, що оцей Майдан, як загальне явище, він вийшов мистецьким твором. Але ми не автори його. Ми лише дійові особи. А загалом, я ніби прощався з цим поняттям, звичайно, не надто всерйоз, але намагався попрощатися з ним у романі «Перверзія». Коли через образ цієї занепалої Венеції, цього божевільного семінару хотів підвести риску під карнавальною естетикою.

А ваші виступи? Адже вони також засновані на принципах карнавалу.

В.Н.: Так, це були такі поетичні дійства, з елементами імпровізації або з коментуванням, підколюванням одним одного, заграванням із публікою. Тобто від початку там був присутній дух не академічного вечора, а чогось протилежного.

Ю.А.: Ось найперший з усіх, грудень 87-го в Києві, у Молодому театрі (тоді ще Молодіжному). Цей вечір задав певну параболу. Віктор носився тоді з ідеєю поетичного театру чи театру поезії… І поєднання властивостей театру з нашим читанням – воно вже там відбулося. Ми залучили кількох акторів. Там був відеоряд. Наші друзі-художники зі Львова привезли слайди зі своїм живописом. І було музичне оформлення. Світло, затемнення. Тобто якісь скромні, але вже претензії на те, що це все-таки сценічне дійство, а не просто поети читають вірші. Так ми тоді й задали модель, яка досягла свого апогею, скажімо, у Львові на сцені Оперного під час вистави «Крайслер Імперіал» або в театрі Заньковецької, коли ми відзначали «сторіччя» Бу-Ба-Бу. Але тут ще важливо, що все це тоді робилося по-дружньому. Цим жоден менеджер не займався. Художники, наприклад, їхали просто показати слайди зі своїми роботами. Зараз вже цей художник відішле до якогось свого ґалериста і скаже з ним все узгодити, заплатити. Музиканти, які щось виконували на наші слова, теж не зв’язувалися з нашими аґентами, яких у нас не було й немає. Тобто це існувало так… мистецтво для мистецтва. Про заробітки мало хто думав, ішлося про те, щоб показати себе.

Якою є публіка Бу-Ба-Бу сьогодні?

В.Н.: Сцена і публіка взаємопов’язані. І ми б не могли виступати, якби не було публіки. Але, з іншого боку, найбільший наш ризик, на мій погляд, це те, що ми літератори, які намагаються бути і сценічними творцями, і персонажами. І важливо не бути поглинутими театром. Це дуже велике мистецтво. Цьому вчаться. А нас, письменників, ніхто цьому не вчить. І сценічний успіх часто був для нас, як наркотик. Але потім вийти і почувати себе добре за межами сцени – це також не кожному вдається. Потрібно не забувати, що ми є письменниками. Мені здається, що нам поки що це вдавалося. І можливо ці паузи у сценічно-атракційній діяльності були пов’язані з тим, що треба час від часу і книжки писати, займатися їх видаванням.

Що будете читати на вечорі?

О.І.: Перш за все – вірші з антології. Я особисто тепер мало пишу віршів, може один-два нових прочитаю, а так – будемо читати класику, тому що… тому що вона класика!

Розмовляла Наталка Госик

http://www.potyah76.org.ua/author/?a=13