Мій сайт

У міжнародному потязі Чернівці – Перемишль,

на перегоні між Франківськом і Львовом,

коломийські заробітчани і заробітчанки

вголос підраховують

учорашні літаки над Америкою.

Одинадцять літаків, цілих

одинадцять!

Я подумки приєднуюся,

подумки загинаючи пальці.

Перші два роз***бали

World Trade Center,

ще дваврізалися

в будівлю Пентагону.

Маємо чотири.

П’ятий упав у лісах Пенсильванії

(чи не під тими соснами, котрі я востаннє

обіймав у червні?)

Ще один над Чикаґо.

Плюс один наЕл-Ей.

.

Маємо сім. Але де інші чотири?

Ще літають? Збиті?

Чи вибухнули в небі? І як там Лас Веґас?

І де був Малдер, і що робила Скаллі?

І чому Брюс не закрив собою

жодної кабіни пілотів,

з одинадцяти – жодної?

І чому ані Мел, ані Чак, ані інші,

не кажучи вже про Ніккейжда чи Арнольда,

не втрутилися в аферу, стікаючи кров’ю,

за півсекунди

до катастрофи

розбивши капсулу, повернувши важіль,

дотягнувшись кінчиками пальців

до детонатора?..

Найстрашніше – це коли герої безсилі.

Найсумніше, коли рятівники не рятують.

Боже, врятуй хоч Ти:

і цю дитинну Америку, і всіх нас, хто в дорозі,

і тих, які вдома, і навіть тих божевільних…

Якщо це тільки входить у Твої наміри

.............................................................................................................
12 вересня 2001 року, тобто наступного дня після терористичної атаки з повітря на Нью-Йорк, я їхав до Львова, де Неборак організував мені виступ в університеті. Зрештою, не впевнений, чи саме Неборак його організував, але це тут і неважливо. У 76-му потязі їхали люди, які тільки й робили, що обговорювали вчорашні події в Америці. Нічого дивного – увесь світ на той момент тільки й робив, що обговорював їх. Звідкись узялась інформація, що буцімто ударів по Америці було завдано значно більше. Нібито тих літаків було насправді аж одинадцять і метою терористів було нанести одинадцять рівночасних ударів по всій території США. Носилися чутки про інші місця падіння літаків: Пентаґон (два літаки), Лос-Анджелос, Чикаґо. Я подумки додав до переліку ще якісь невизначені «ліси Пенсильванії» -- мабуть, через те, що ще кілька місяців тому сам жив на околиці одного з таких лісів і вранці ходив до нього пообійматися із соснами.

У будь-якому разі літаків, якщо враховувати і ті два найперші з Нью-Йорка, набиралося лише сім. А мало бути, згідно з чутками, одинадцять.

Поєднання цих двох чисел – сім і одинадцять – видалося мені кумедним. У Штатах є дуже популярна мережа цілодобових крамниць з усяким дріб’язком і вона чомусь називається SEVEN-ELEVEN. Людина, яка вигадала цю назву навряд чи здогадувалась, який відгук знайде вона в моїй душі одного дня. А саме – 12 вересня 2001 року, коли й народився цей вірш.

Юрій Андрухович
http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-2/

Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб'ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.

Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.

А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть,
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».

Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінґ
та й одною кулею двох голубів розлущив…

Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…
............................................................................................................
Вольф Мессінґ був дуже відомим в СРСР маґом-ілюзіоністом, у моєму дитинстві я ще пригадую його афіші на вулицях Франика. Проте я не пригадую, хто саме розповів мені леґенду з часів його юності, яка випала на Першу світову війну і перші повоєнні роки. У ті нелегкі часи Вольф Мессінґ блукав країною в пошуках тимчасових і випадкових заробітків. Так він опинився десь у Галичині, де прибився до певного помістя. З розмов місцевих людей він довідався, що в тамтешнього пана досить рідкісна хвороба: він уявляє собі, наче в нього в черепі поселилася пара голубів і від цього йому страшенно боляче. «Я вилікую його від цього, -- сказав Мессінґ, -- але мені для цього потрібна справжня пара голубів, а також пістолет». Людина з голубами мала зачаїтися десь неподалік місця, в якому Мессінґ повинен був проводити свій «сеанс визволення». За сигналом Мессінґа голуби мали злетіти в повітря – так, аби хворий їх виразно побачив. Так воно і сталося. Після кількох хвилин розмови з хворим Мессінґ сказав йому: «Так, я справді бачу їх у твоєму черепі. Але зараз я їх звідти вижену». Він трохи почаклував, а тоді з криком «Вилітайте!» лунко плеснув у долоні. За мить хворий побачив пару голубів, що злітала в небо з-поза його плечей. «Вони вже не повернуться», -- сказав Мессінґ і пострілом з пістолета вбив обидвох голубів. Кажуть, ніби таким чином він справді вилікував того бідолаху. Так почалась його кар’єра маґа-ілюзіоніста.

Мій вірш написаний від імені того хворого «голубиною хворобою» чоловіка. З усього випливає, що Мессінґ не надто ощасливив його своїм лікуванням. Але в нього залишається трохи надії на майбутнє: він упевнений, що після голубів у нього в черепі ще залишається їхнє яйце.

Юрій Андрухович

http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-3/

Ангели Божі – й ті не знають птаха
Моїх безодень. Ти забрала кров.
Амур мене, як шмаркача, зборов.
Ликуй, мала! Я в серці маю цвяха.

Іти війною на Москву чи ляха –
Яке це щастя супроти оков
Нудьги і туги. Я шалію, мов
Ефйоп скажений. Тоскно мені, бляха!

Бодай ти стала бабою старою,
Огидною, без носа і зубів,
Рахубо моя, згубо біснувата!

А все, що маєш, – є лишень дірою,
Котру я, грішний дурень, полюбив.
Ану тебе до ката – твого тата!
..................................................................................................................
Цей вірш є своєрідним апендиксом до мого «параісторичного оповідання» «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Воно у свою чергу має кілька редакцій, остання з яких постала, здається, 1990 року. Ця редакція, крім цілого ряду виправлень, містить на закінчення акросонет «Амалія Неборака», що його буцімто написав сам герой оповідання Самійло Немирич. Ідею мені подав, як то часто бувало, Віктор Неборак. Сталося це після того, як я прочитав йому все оповідання вголос. Наприкінці оповідання є історія про те, як перебуваючи у львівській в’язниці, міський бандюган Немирич з-за ґратів спостерігає за 13-літньою дівчинкою Амалією, дочкою львівського ката. І як він безнадійно в неї закохується. Далі я пишу про те, що з любовного розпачу Немирич написав акросонет, присвячений тій дівчинці. У попередній редакції її прізвище було Цимборовська. Неборакові оповідання дуже сподобалося. Коли він дослухав його до кінця, то спитав: «А чому б тобі не додати той акросонет? Напиши щось таке в ренесансово-бароковому стилі». Проблема полягала тільки в тому, що сума перших літер імені і прізвища АМАЛІЯ ЦИМБОРОВСЬКА аж ніяк не становила чотирнадцять. А сонет обов’язково мусить складатися з 14-ти рядків. І тут мені спало на думку, що той, хто це підказав, мусить бути якось віддячений. АМАЛІЯ НЕБОРАКА давала саме 14 літер.

У найновішій редакції ми з півнями, керуючись принципом політичної коректності, погодилися на заміну рядка «Іти війною на татар чи ляха» рядком «Іти війною на Москву чи ляха».

Юрій Андрухович

http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-4/

З отого дня суремного, як завалився ратуш,
усе навіки зважене і вписане в архів:
«Понесено у людности не так велику втрату:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».

Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
один трупач,

твох шофнірів,

кількох ропітникіф.

Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки
і гупав куксами о брук увесь калічий рід
(і кожен чесно їв, і пив, і плакав як умів:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).

Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
як на майданах і в шинках реве житейське море.
Там інше світло — і воно біліє над кістьми.
Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, —
їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач. Він дув натхненно й чисто —

так ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
Вони злягли на дно камінь — плече коло плеча,
Лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
Таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.
..............................................................................................................
«Трубач» походить із циклу «Три балади», який написався мені ще восени 1985 року. Трапилося це завдяки моєму давньому приятелеві Бобові Великголові. Ми з ним училися разом у Поліграфі, а потім перетнулися в армії. Боб позичив мені унікальну на той час книжку – «Історичні проходи по Львові» Івана Крип’якевича, видану ще в 1930-ті роки. Я дослівно проковтнув її, при цьому робив з неї всілякі виписки, бо передчував, що, напевно, ще не раз буду звертатися до її сюжетів. За часів незалежності книжку Крип'якевича кілька разів перевидавали у Львові, я люблю її час до часу перечитувати, але тодішнє перше почуття від найпершого оригінального видання неможливо порівняти ні з чим. У «Трьох баладах» я використовую епізод, про який у Крип'якевича написано дослівно так: «Дня 14 липня 1826 р. прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася (почала тріщати) й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено Ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників» (авторську стилістику зберігаю повністю). Картинку із зображенням цієї катастрофи можна побачити на http://lviv.ridne.net/node/1048

Остання частина Крип’якевичевої фрази («погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників») зазвучала в мені особливим баладним ритмом, з якого й почався той вірш. Я був дуже щасливий, написавши його, і досьогодні люблю читати його вголос. Наприкінці 1980-х років Віктор Морозов склав на нього дуже красиву пісню «Трубач», цитати з якої ми з півнями використовуємо в цьому альбомі. Отже, Вікторові Морозову – моя і наша подяка і, як любить казати Місько, доземний уклін.

Юрій Андрухович.
http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-5/

Місто немов сузір'я.

Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!..
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,
і міст, і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?

Тільки крізь нас переходять міста
у непам'ять.
Ми вимовляємо їх
і знаходимо іншими. Втім,
вранці виходиш на площу і все пізнаєш:

Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
...........................................................................................................
Це останній, за рахунком десятий вірш у циклі «Липневі начерки подорожнього», зрозуміло при цьому, що написаний у липні – питання лише, котрого року, 1987 чи 88-го. Підказати можуть Іван Малкович та його дружина Ярина, які тиждень перед тим відгуляли своє весілля у Нижньому Березові. Отже, після весілля Малковичів я чогось поїхав до Львова, де ми з Небораком, Жигуном та іншими гарними людьми провели кілька фантастично спекотних (і в переносному розумінні теж) днів та ночей. Повернувшись додому, я захотів писати вірші. Сів – і за кілька годин написав їх аж десять. Мій особистий абсолютний рекорд. Звичайно, в «Липах» знову з’являється тема води, точніше, річки. Ця річка підземна, вона втекла від нас, це Полтва, що її замурували, і зараз ми всі страшенно потерпаємо без неї, особливо посередині літа. У ті часи я під дією тодішнього поганого вина любив розвивати таку теорію, що начебто в середньовіччі Полтва була навіть судноплавною, отже, у Львові мав десь існувати свій порт. У своїх нічних походах вимерлим, та все одно спекотним кам’яним містом ми намагалися відшукати її, річки, сліди.

Усе інше тут – минущість і марнота марнот, себто «світло домів, від яких не лишилося й каменя». І, звичайно, цвітіння лип, його останні години. Така от лірична «філософія».

Юрій Андрухович
http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-6/

Це — спроба написати вірш про нас,

про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.

Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.

Чи хто за нами йшов по тих слідах?

Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-

пристойності. А ти пекла мене,

щоразу інша, не така. Ще з ночі —
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?

Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…

Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,

де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).

Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні — п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.

Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,— але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море,—
і ти, і я, і всі навколо нас…

Як на мої звичні виміри, то дуже довгий вірш (а в тексті пісні він звучить ще й не повністю, з деякими пропусками). Інакше Міськові довелося б і зовсім задихатися Добре, що я всього тільки шепочу й не особливо напружуюся:)

Так от – що це було?
............................................................................................................
«Елегія післяноворічного ранку» -- досить пізній вірш, один з останніх за часом написання у збірці «Екзотичні птахи і рослини» (1991). Він мені написався в Москві з великої ностальгії й туги за тим, що минуло десятиліття тому. Насправді це такий собі потік спогадів про зустріч нового 1979 року у Львові, в гуртязі Поліграфу на Майорівці, про те, як нещасливе кохання раптом виявилося щасливим, про те, як уранці з похмілля ми всі рушили вгору на засніжений Кайзервальд і як ми потім з нього всі поверталися, раз у раз послизаючись і падаючи на животи або задниці. Усе це справді нагадувало камерні концерти, музику Вівальді, арт-рок і нарешті джаз. Тобто це була передусім добра музика, яку ми всі тоді слухали.

Об’єктивно кажучи, то були абсолютно гнилі часи тотальної несвободи і повсюдної присутності пасток, понаставлюваних на нас системою на чолі з кагебе. У вірші це звучить як «недремна, мов радар, націлений на сни, чигала зрада». Радар, націлений на сни! Саме так і не інакше. Вони намагалися навіть наші сни контролювати, а не те що наші дії. І попри те ми ще кохалися й намагалися співати такий собі джаз.

Ще кілька слів про Ігоря. У «Таємниці» я пишу про нього так: «Він був – я не маю іншого слова – геніальний. Це було все разом – рисунок, малярство, акторство, спів, гра на багатьох музичних інструментах, сюрреалізм, гумор, свобода. Це був Ганс Гольбайн Молодший – не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки – і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я досьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні – чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку» і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор – він сурмив, як ас! До речі, деякі коментатори схильні бачити за цим Ігорем цілком інших людей. Тому принагідно заявляю: той Ігор – Смичок! Нікому з вас, мудаків, не відомий геній».

На цьому дякую за увагу.

Юрій Андрухович
http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-7/

У квітні сімдесят восьмого

я лежав на підлозі в одному з гуртожитків Львова,

майже непритомний від випитого

і вісімнадцятилітній.

Наді мною щось відбувалося, мої старші

друзяки приймали гостей, пили чай

з вином, варнякали про мистецтво.

Мою голову крутило в центрифузі.

Здається, то було нещасливе кохання

і проблеми з курсовою в тому числі.

Крізь туман в очах

я побачив патлаті обриси Дема і провалився

у ще глибшу безодню: неможливо! Delirium

tremens: Дем у моїй кімнаті!

Я вже не знаю, добре це чи погано,

але у вісімнадцять років ми все ще потребуємо

культів, ікон, чи швидше ідолів.

Дем був художником альтернативи.

Дем був гіповий, сюровий, джинсовий,

асоціальний, універсальний.

Менти в’язали його замалим не щодня.

Його картинки купували західні сноби.

Як усі фанатики, я готовий був мити

його подірявлені стопи.

Він був святий мого культу, you know what I mean.

У жовтні дві тисячі другого

(нічого ж собі, чверть віку як вітром здуло!)

його не пустили на мій вечір.

Кажуть, він був майже непритомний

від випитого і не надавався. Тим більше,

для такого альтернативного зібрання.

Усе, що лишилося того разу від нього –

якась така літографія

завбільшки з поштову марку, для мене.

Я навіть не знаю, що з нею робити.

Якось дивно вішати поштову марку на стіну.

Але я не про те –

я про вічне розминання. Стільки облич

засмоктало у недосяжні відстійники!

Вони вже навіть не кричать звідти,

вже навіть не кричать.

І стільки всього не сталося, що більше

й не станеться.

А з іншого боку –

який роман ми удвох написали, самі

не відаючи! Яка нев***енна епічність

на цілих чверть віку! Дем! Ти чуєш?!!!!

Дем!!!!

Це я до тебе кричу зі свого відстійника.

...............................................................................................................

Тут ідеться про той самий час, що і в попередньому вірші – кінець сімдесятих, Львів, і я в ньому студент. З усіх текстів цього альбому цей, напевно, найменше потребує коментарів – усе й так зрозуміло. А втім, завжди знайдеться що додати. Герой цього вірша Дем – це видатний львівський художник-графік Валерій Дем’янишин. Особисто мене він захоплював тоді двома сторонами своєї особистості – зовнішністю, стовідсотково гіпівською, і творчістю. Його графічні роботи того часу – цілком особливе явище на львівському та й загалом українському тлі. Для мене він був однією з тих постатей, які робили Львів найцікавішим містом на світі, він належав справжньому Львову, таємному, і протистояв зовнішньому, совковому. Я був надто юний, щоб наважитися спілкуватися з ним безпосередньо, але до мене доходили – як би це назвати? – його імпульси: через того ж таки Ігоря Смичка чи Вано Пеника. Вони розповідали про нього щоденні леґенди й анекдоти. Мені пощастило жити з цими людьми в одній кімнаті. Одного разу – о щастя! – в ній опинився Дем, але я так і не зміг сказати йому ані слова, бо був смертельно впитий і, зрештою, не повірив своїм очам, якщо вони взагалі в мене на той момент були.

Багато-пребагато років по тому я згадав його у своєму есеї «Мала інтимна урбаністика», десь поруч з Тарковським і рок-групою «СуперВуйки» -- і виявилося, що він ту публікацію відстежив, хоч я не думав, що він ще взагалі що-небудь читає.

Усе інше – в тексті вірша і пісні, а також у тих «недосяжних відстійниках часу», куди невблаганно засмоктує всіх нас разом з нашими пере-життями.

Юрій Андрухович
http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-8/

а за морем першим гамерика з плюшу
а за морем другим гамерика з терну
щоб не так гостро цілили в душу
одягни їй дурня броню панцерну

а на дні гамерик золоті схрони
а ти й на різдво ходиш у дірявій куцій
реп'яхами латаний пастуший бароне
драпаєшся одвіку на стовп екзекуцій

кози повмирали пішли за обрій
пусткою пустою віє від стада
коби впав із неба діамантик добрий
шоб не так люто судила громада

бо за морем першим гамерика з меду
а за морем другим гамерика з воску
виглядаєш із неба бодай комету
і болить світло в темницях мозку

так йому тісно між отих гамерик
бо хоч кам'яний берег але він твій берег
і росте з нього мов покруч хвора черешня
рана твоя прийдешня
луна вчорашня

в'язко мені казко
гнітко мені квітко
мілко мені гілко
гірко мені зірко

марно мені сарно
хлипко мені рибко
хрипко мені скрипко
сухо мені суко

.........................................................................................................
Того чоловіка звали Михайло Пустай (з наголосом на «у», хоч у моєму вірші він з наголосом на «а»). Він був лемко, жив десь у теперішній Східній Словаччині і вважався таким собі сільським недоумком. Нічого кращого і гіднішого за пастухування громада не могла для нього вигадати. Пастуша справа з усіх найпростіша, головне, щоб міг порахувати поголів'я. Ніколи й ні за що ми не дізнались би про існування Пустая, якби видатний етнограф Володимир Гнатюк не записав з його вуст кілька надзвичайно красивих казок. Я відшукав їх у прекрасно виданому томі «Українські народні казки Східної Словаччини». Його у свою чергу я знайшов у бібліотеці наших празьких родичів. Цей казковий том відкривався казкою «Баронський син в Америци», вона багатьма своїми мотивами нагадувала «Подорожі Сіндбада» чи, скажімо, «Одіссею» і в ній було описано повно фантастичних пригод. Це була одна з тих казок, які «сільський недоумок» (а насправді поет і фантазер) Михайло Пустай розповів Гнатюкові.

У Гнатюкових примітках можна прочитати і про пізніше нещастя, яке спіткало Пустая: з якоїсь причини в його стаді почали вмирати кози, в усьому звинуватили, звичайно ж, його, тож він змушений був ще й повертати власникам тих кіз борги, а оскільки ніяких грошей ніколи не посідав, то борги повертав роботою. Так він і жив – назовні видавався дурнем і невдахою, а в душі був казкарем і вигадником.

Усе написане вище можна враховувати, а можна і цілком ігнорувати, слухаючи пісню «Мертвого півня».

Юрій Андрухович
http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-9/

На цьому світі стільки ірреального
шукаємо тверду земну основу
грудневе пиво біля катедрального
і сірий день мугиче босанову

відлига як сльоза над містом лине
автобуси приходять і відходять
і в наших кухлях писаної глини
колишеться гірка бурштинна подать

ми так цього тепла затято прагнули
як вимерзле пагіння винограду

ворони ці маленькі чорні ангели
збирають на фронтоні чорну раду

і тане сніг в якому так намішано
пісок і сіль тяжкі земні мірила

а ми в холодні кухлі тепло дишемо
і дивимось як мають чорні крила

...............................................................................................................
Коли я у 80-ті роки вимушено повернувся до рідного Франика, то це спершу був тихий розпач: якого біса і що далі робити в цьому жахливо нецікавому містечку і життя скінчилось ітеде. «Ах, у цьому маленькому місті, де живуть пияки і невдахи» -- так починався один з моїх тодішніх віршів. Але раптом виявилося, що Франик насправді зачаїв у собі купу якихось несподіванок, архітектурно-історичних сюжетів. У ньому виявилося достатньо багато простору для вигадування. Його можна було вигадати всього і цілком. У «Таємниці» я кажу про це так: «Це був дивний час – у тому сенсі, що я почав для себе відкривати Франик. Мені не було куди з нього подітися, тож я мусив навчитися бачити його атракційність. Виявилося, що я при цьому не мушу її вигадувати – вона є. Але вона дещо прихована. Я мусив роздмухати кожну архітектурну дрібницю – а Франик, тобто старий Станиславів, повністю складається з самих лише архітектурних дрібниць – отже, кожну з них я мусив для себе відкрити, відокремити від загалом невиразного тла і роздмухати її до масштабів міфу». Одним із таких міфів була автостанція на площі Урицького (нині Майдан Шептицького) поруч із катедральним (нині так само катедральним, але не православним, а греко-католицьким). А трохи нижче по вулиці Камо (нині Низова) був один з перших стильних пивняків у старому підвалі. Пивняк називався «Ватра», пиво в ньому подавали у гуцульських керамічних кухлях і пиво це було не яке-небудь, а «Калуське». І чомусь саме воно вважалося найкращим.

От із такої несуттєвої суміші й народився мій «Етюд з воронами» -- меланхолія, грудень, відлига, ворони на фронтоні катедрального і калуське пиво…

Ще раз (і востаннє) дякую за увагу.

Юрій Андрухович

http://deadrooster.org.ua/article/made-in-yua-bonus/

«Made in ЮА» записувався у харківській студії М-АРТ. Музикантів дуже вразила тамтешня неймовірна колекція гітар – близько 50. Їх використовували сповна, каже Місько Барбара. «Цей альбом відрізняється різноманіттям стилів. Відповідно кожен трек потребує особливого звучання. Коли ми граємо триб'ют до американського року, то грає якась стара стильова гітара. Коли йдеться про аргентинські мелодії, то відповідно з’являється латиноамериканський звук».
Берлінський шок
Коли питаєш Міська Барбару, які моменти в 20-річній історії групи були найбільш значущими, то він без коливань відповідає, що такі моменти пов’язані з Німеччиною. Зокрема з Берліном. Вперше до німецької столиці «Мертвий півень запросили» 1993 року на фестиваль Berlin Independent Days. «Ми мали виступ в Taheles Café. Для нас, як для людей, які вперше виїхали за кордон, це був шок. На той момент Taheles Café був дуже значущий клуб, і виступ в ньому став для нас випробуванням власних сил і умінь, як музикантів. Ми співали українською, а публіка на 99 відсотків складалася з людей, які не розуміли текст. І коли нас тричі викликали на біс, було усвідомлення того, що ми ж таки чогось варті. І те, що ми граємо може бути цікавим не тільки нам самим, але й людям, яким нічого не відомо не про нашу музику, ані про нашу країну».
«Мертвий півень» ефективніший за МЗС
Ще Місько Барбара пригадує дуже важний для «Мертвого півня» спільний виступ з Андруховичем на німецькому фестивалі Bardentreffen. Концерт проходив у зруйнованому бомбам під час війни костелі. «Це був майже чотиригодинний концерт, під час якого Андрухович читав і пробував співати. Нас запросив туди Вальтер Мосманн, який опікувався нами. Той наш виступ було названо найкращою подією фестивалю. Після концерту Мосманн сказав дослівно таке: «Ви зробили для своєї країни більше, ніж весь ваш МЗС. Мабуть, ви заслужили якоїсь медалі. Але по-перше, вам її ніхто не дасть. А по-друге, навіщо вона вам потрібна?»

За двадцять років склад «Мертвого півня» змінювався неодноразово. Але класичним Барбара вважає найперший. А далі вже були всілякі варіації. Місько нарахував за час існування гурту вісім барабанщиків. Тепер, жартує він, із колишніх музикантів гурту можливо створити окремий барабанний оркестр.

Автор: Олександр Павлов

Редактор: Леся Юрченко

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4769164,00.html